Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i є.

      По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й тихi сiм'ї, що жили в згодi, та таких було менше.

      Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське, а тiльки за свої баришi: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Однi стояли за їх через те, що були їм виннi, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх iти; другi змагалися й собi вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирської купи, сподiваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над iншими громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з їх не знали, як обстати за своє право, а другi були вже занадто малосилi, щоб могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсiгди багатирi з своїми прибiчниками й полигачами. I дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу намножилося стiльки, що вже йому не ставало тiєї землi, яка в його була, а багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнiв або забираючи за позиченi й неверненi грошi. Дедалi кожен з їх ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на їх робити.

      Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але як?

      Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi – все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?

      До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панiв, а таки про справдi вчених людей – Зiнько тiльки чув, що вони є, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де їх шукати. Лишаються хiба книжки.

      Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б, – це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi СКАЧАТЬ