Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Під тихими вербами - Борис Дмитрович Грінченко страница 4

СКАЧАТЬ справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

      Це все розказував їм Рябченко i додавав:

      – Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

      – А яка ж то? Кажи!

      – Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

      – Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

      – Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

      – Хi! Що б то вiн i зробив?

      – Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.

      – Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

      – Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

      – Цурається? – спитав Копаниця.

      – Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, – каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

      – Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!

      – Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

      – Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

      – Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

      – От такої!

      – Iншого нiчого не вигадаєш.

      – Та в його й грошей нема.

      – Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

      – А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голiнний?

      – Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за своє Рябченко.

      – Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

      – А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

      – Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

      – Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

      – Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

      – Що ж ти маєш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

      – То тодi йому хвоста вкрутимо?

      – Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

      – Бо вiн СКАЧАТЬ