Олив'яний перстень. Степан Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зацікавлених стає більше — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?

      Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу.

      — Чого це він?

      А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче…

      — Та це ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.

      — Го-го-го! — луна покотилась за гони.

      То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м’язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька.

      — Валя! Кость! Вітя! — розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.

      — Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці — от молодці, так молодці!

      Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках.

      — Єй-бо, аж не віриться, — протирає очі Валя. — Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю?

      Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню.

      Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали:

      — Побачили перші мати: кажуть: «Це якісь здалека ідуть люди». А Настя подивилась та й каже мені: «Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?» А я кажу: «На кого?» — «На Валю, — каже, — на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає». Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості.

      Прийшли на ниву.

      Стоять двоє коло нев’язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках — мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в руці — Настя.

      Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала жалісно головою; такі вони були марні, обшарпані та чорні. Очі та зуби тільки й блищали.

      Поздоровкались.

      — Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати. Сміється:

      — Та й добре ж. То це ви аж із самого Києва пішки?

      — Пішки.

      — Нічого, добрі козаки.

      Перегодя.

      — Ну, козаки, сідайте ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.

      Всі троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сиділось, ті жнуть та в’яжуть, аж шумить, а ті поміж ними крутяться. Між роботою — гомін: «А як там Сусанна?» — «А що робить Серьога? І досі «ха-лод-ной во-ди» вигукує по Києву?» Сусіди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто такий, чого.

      Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Він ще здаля кидає погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, пішов од воза стернею до гурту. Підходить.

      Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт:

      — СКАЧАТЬ