Олив'яний перстень. Степан Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган («на той випадок, як нападуть бандити»). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.

      Повертались назад, кланялись:

      — Прощай, Київ!

      — Та невже оце ми таки йдемо?! — сам собі не йняв віри Кость.

      — Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.

      Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.

      Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.

      — Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!

      — Успіємо ще!

      А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.

      Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.

      — Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!.

      Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.

      Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: «А що це за люди? Звідки? Чого?» Жито зразу виросло, як ліс.

      Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б’ється дедалі дужче.

      Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м’яке бадилля.

      Кость спинився, злякано:

      — Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.

      — Ще подумають, що злодії або бандити.

      — Заждіть, хлопці, — надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.

      Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

      Ты кресть-янин, я рабочий…

      Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам’ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір’я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам’ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

      Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.

      Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

      Вітя почав сердито бубоніти.

      — СКАЧАТЬ