Олив'яний перстень. Степан Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щоб не підняти, коли побачить долі, «святий хлібець»; обдує на йому порох, у кишеню ховає: «оддам чиїйсь корові, щоб з’їла». Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: «Гур-гур — і немає дня».

      — Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

      Ліщина простягнув руку.

      — Лясь! Лясь! — Погодились.

      — Підем.

      — Ну от, — зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:

      — Де живуть Бондарі — ти знаєш?

      — Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.

      — От тобі й маєш! Треба знати докладно — в якому селі, в якій окрузі.

      — Стій, — зразу пригадав Вітя, — Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

      У Валі блиснула ще одна нова думка:

      — Може, і його умовимо з нами. Правда?

      — А цей піде! — певно чогось промовив Вітя. — Неодмінно піде!

      — І як воно гарно все виходить! — говорив весело Ліщина.

      Швидко вхопив за рукав товариша.

      — Ходімо!

      І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.

      III

      В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.

      — Костю! Костю!

      Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:

      — Вставай, он до тебе прийшли.

      — Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? — спросоння змагався Кость.

      — Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:

      — Де вони?

      Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:

      — Хто тут такий? — А далі впізнавши: — А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

      — Ходімо далі, щось скажемо, — промовили ті таємничо, як змовці.

      Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур’янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

      — Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? — Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.

      — Та кажу ж — до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.

      — Та це ви справді чи так тільки? — одкашлявшись, радісно промовив він.

      — Як «так тільки»? Справді! — рішуче обоє разом промовили товариші.

      — До Бондарів?

      — До Бондарів!

      — На Полтавщину?

      — На Полтавщину!

      — За двісті верстов? Пішки?

      — Та хай буде хоч і триста — що нам! Не дійдемо?.

      — Слухайте: СКАЧАТЬ