Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чiпка в Оришки.

      — Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

      — А птицi?

      — I птицi говорять...

      — Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.

      I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй — нi. От соловейко — як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» — От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, — щоб i городини не глушило, й людей не жалило!

      Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, одсторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою — з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились... Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка — поки не засягали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, балакучим. I скот, i травиця, i навiть камiння — все те мало свiй говiр, свою мову, — тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те було — люди, i все балакало однiєю мовою... А тепер — нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби — одiбрали людську мову!

      Вони людей — своїх рiдних — повернули в усе те... I за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала — i сторонився вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували.

      — Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?

      — Був, сину.

      — Де ж вiн тепер?

      — У москалi пiшов.

      — Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.

      — То — дурнi хлопцi!

      — А хiба що?.. Що то воно — недобре що?

      — Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...

      — Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чiпка, — та й задумається.

      Трохи перегодя знову питає:

      — А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?

      — Люди оддали.

      — За вiщо ж вони оддали його?

      — Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не СКАЧАТЬ