Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплої ночi, — не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, — та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню — гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, — тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, — чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться — хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, — вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу — i вони обидвi тихо молилися.

      Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

      Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили — та окружному, а окружний— та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...

      Незабаром наїхало в село чиновного панства.

      Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

      А в селi — тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря... Хто її зроду не знав, — став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, — малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, — бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.

      — Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позад себе в бабинцi.

      — Ото чорнява, що хреститься?

      — Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

      Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свiй грiх — i разом сльози ковтає.

      Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

      Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» — викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

      Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось пiд серцем...

      Помiтили люди — та як у дзвiн задзвонили:

      — Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрiвши СКАЧАТЬ