Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ — Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

      — А тут хiба краще? — пита писар.

      — Та все ж, бачте — рiдна сторона.

      — Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? — знову голова.

      — Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

      Подивився той на папiр, розправив, прочитав — i знову зложив.

      — Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

      — А бог його знає — чому... Не знав. — Вiдколи пашпорта не перемiняв! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

      — Та там мене й по цьому всюди приймали.

      — Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

      — А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

      — Здiлайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

      Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

      Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде — отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

      Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

      Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. — Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно — сирiтське, та ще й за селом.

      Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни — бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

      — А що ж, Мотре, — каже їй мати, — iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

      — Та чи йти, то й iти! — одказує дочка. — I так натерпiлись усього!

      Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

      Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом — любо глянути, i огородина зеленiє...

      Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi — нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлiбом давитись...

      Остап — спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi — все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його СКАЧАТЬ