Руденька. Юля Пилипенко

Чтение книги онлайн.

      Щодо моєї поїздки питання розв’язалося само собою. Я їхала за кермом і раптом написала йому sms-ку: «Приїду завтра». Відповідь надійшла миттєво: «Chudovo». Увечері він подзвонив мені й запитав: «Юлю, ти усвідомлюєш, що їдеш у гості до хворої людини? Уяви, що ти навідуєш стареньку… бабусю…» Я сміючись відповіла: «У такому разі ми поволеньки походжатимемо пішки… я обожнюю піші походеньки… інакше я не приїду». У відповідь я почула: «А… тобто ти приїдеш диктувати, що ми мусимо робити? Авжеж… мені страшенно бракує тут начальника…» Я згадала, з ким маю справу, зрозуміла, що бовкнула дурницю, і, спохопившись, виправилася:

      – Е ні! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нічого придумувати, тим паче командувати. Я від цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйозніше.

      – Орієнтуєшся грубо, але швидко. – У слухавці пролунав його приємний сміх.

      Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимі, насамкінець я спитала його:

      – А коли я приїду, ти й далі атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цікавить?

      – Все, що пов’язане з емоціями, інтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…

      – Тоді я саме та, хто тобі треба. Щоправда, коли я почну все розповідати, мені здається, я можу заплакати…

      – Ну… для мене звично бачити чужі сльози. Це частина моєї роботи… А чому ти вважаєш, що можеш заплакати?

      – Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моєму житті було багато всього – хорошого і поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступної миті… я взагалі себе не знаю… і щоденно вивчаю себе.

      – Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виїжджатимеш.