Руденька. Юля Пилипенко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Руденька - Юля Пилипенко страница 11
Название: Руденька
Автор: Юля Пилипенко
Издательство: ""Издательство Фолио""
Жанр: Зарубежная образовательная литература
isbn: 978-966-03-7337-2
isbn:
– Борис Леонідович? – Він лагідно їй усміхався.
– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…
– А як вас звати? – поцікавився він.
– Катерина Іванівна, – відповіла здивована бабуся.
– Катерино Іванівно, а що ви ще продаєте?
– Помідори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тільки вже вечір, майже все розібрали.
– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуємо, еге ж? – Він усміхаючись подивився на мене.
– Авжеж. Залюбки, – я усміхнулася спершу йому, потім бабусі.
Щаслива старенька, якій далі не треба було вже мерзнути, а спокійно збиратися додому, назвала ціну і трепетно розкладала фрукти та овочі по пакетах. Він узяв пакети з овочами, акуратно поклав їй якісь гроші на край маленького столика і швидко попрямував до водія, який уже йшов йому назустріч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’їхав… Дякую, синку».
Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерігала, як великі прозорі краплі зрадливо стікають по склу… Фальшиві сльози сентиментальної осені… Я відчувала його дихання: дихання дощу і дихання чоловіка, який стояв зовсім близько. Він не дивився на дощ, а тільки на мене. Я відчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скільки часу минуло відтоді, як я побачила його вперше? Два, три тижні?… Тоді звідки це знайоме відчуття, що я чекала Його все життя і що цей дощ без Нього вже не буде таким, як раніше? У голові пульсувала єдина думка: «Втікай. Просто зараз… доки не пізно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить він мовчки обійняв мене. Його рука ковзнула по чорно-білому зображенню Моніки Белуччі на моїй футболці, він тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пізно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.
Кожен день з ним був вартий сотні багатьох, прожитих до цього. Мені подобалося з ним мовчати… подобалося, як він на мене дивиться… особливо вранці. Я розплющувала очі, і мені хотілося усміхатися, тому що його усмішка випереджала мої перші передранішні думки… Мені навіть подобалося по три години чекати його в ресторані… він ніби жив поза часом… так само, як і я… Йому я зготувала перший у своєму житті фреш… фреш, зготований для когось, окрім себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в житті лампочку… і знищила нудне штучне світло… а він щиро радів за мене, адже знав – я віддаю перевагу сонячному… Втім, коли він вирішив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – він знищив світло у всій квартирі під мій радісний щасливий сміх… Ми були однаково безпорадні у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотіли ні з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу і самоту, поважали мовчання і шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Він замовляв усе меню в ресторані… при цьому ми майже нічого не їли, забирали додому, а потім викидали. Мене розвеселило, як він злився, коли інтелігентний український охоронець у ресторані послужливо СКАЧАТЬ