Руденька. Юля Пилипенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Господа, щоб він подарував мені ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовірно тішилася з того, що можу безболісно надягти на себе джинси… мені весь час снилися білі халати і вода… за тиждень мені більше не був потрібен морфій… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенісному м’ячу… її хлопець відрізав шматок пармської шинки і почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчір’яна лялька… на мене не діяло снодійне… я не слухаю радіо, тому що від мене не залежить пісня, яка пролунає далі… я знаю, що випадковості не випадкові… – Я безладно розповідала йому історію свого життя, показувала йому світ своїми очима… і він жодного разу мене не перебив… він просто слухав, уважно слідкував поглядом за кожним моїм жестом, рухом моїх губ, очей… а далі сказав:

      – Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось відчув. Щось побачив у тобі. Мова навіть не про твою зовнішність. Я не міг собі це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоїсь обраності, розумієш? По телефону ти здавалася мені… простішою… втім, як усі люди. Але ти мічена дівчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумію, для чого, але це справді так.

      – За мить до того, як я побачила тебе, у мене в голові була тільки одна думка: «Я хочу бодай щось відчути. Я знову хочу заплакати». Цікаво, навіщо ми зустрілися? І що б сталося, якби мене протримали на кордоні не сорок хвилин, а зо дві години? – мені справді було цікаво.

      – По-перше, я б неодмінно тебе дочекався. Чи подзвонив, і тобі передали б мою візитку. І пропустили б. – Він усміхався своєю дивною усмішкою. – А з приводу того, «навіщо ми зустрілися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, а може, у нас із тобою коли-небудь буде спільна біографія.

      – Так… ти маєш рацію… і взагалі, чи не все одно? – Я сміялася.

      – А ти часто мрієш? – він і далі ставив мені запитання.

      – Завжди. Весь час. Кожної секунди. І знаєш, мені іноді навіть страшно…

      – Чому тобі страшно? Ти що, мрієш про щось погане? – Він із зацікавленням дивився на мене.

      – Ні… просто все якось дуже дивно: всі мої мрії збуваються… завжди. Я часто уявляю собі якісь речі, думаю про щось… і вони втілюються в життя до найменших подробиць, так що мені стає моторошно… Це якесь вічне дежавю. Я малюю своє життя у своїх думках, уявляю якісь ситуації, цікавих людей, з якими мені б хотілося познайомитися… а потім усе це відбувається в реальному житті… точнісінько… і я іноді не розумію причини: все відбувається, бо я це малювала в своїй голові… чи тому, що я знала наперед, що так буде, і просто бачила своє майбутнє… Це цікаво, але трохи страшно.

      Ми вийшли з ресторану і вирішили ще трохи погуляти під дощем. Він був закоханий у дощ не менше, ніж я. Водій і далі так само безшумно їхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволі ступали. Кожен з нас думав про щось своє, і раптом він запитав:

      – А СКАЧАТЬ