Прапороносці. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тримайтеся зухваліше, – повчав він Черниша, – а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?

      – Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! – відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.

      – Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.

      – Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! – схопився Черниш зі стільця.

      – Сядьте, – сказав Воронцов і одвернувся до стіни.

      – Бій, бій – це для нас найкращий атестат, – провадив далі Самієв. – Відвага, хоробрість – найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?

      – Альпініст, товаришу гвардії підполковник.

      – Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

      Чернишеві радісно захопило дух:

      – А ми й там будемо?

      – Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант[3], скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!

      – А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? – не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.

      – Який нетерплячий, га? – заговорив Самієв. – А ви готові?

      – Готовий, товаришу гвардії підполковник!

      – Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська…

      – З Мінська, – поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.

      – Так, так, точно – з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце – там. Ти як дивишся на це, майор?

      – Не поспішай, – відповів Воронцов з заплющеними очима. – Війна ж не сьогодні кінчається? – І після паузи сам собі відповів: – Ні.

      Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:

      – Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?

      Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:

      – Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так СКАЧАТЬ