Прапороносці. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

      – Ми не дикі коні, щоб усе топтати, – з несподіваною різкістю відрубав Брянський. – Не такими нас ждуть.

      – Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, – відмахнувся нервово Сагайда. – Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?

      Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.

      – Скажи, правду я говорю?

      Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:

      – Аякже, слухаюсь.

      Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.

      VI

      Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.

      Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі… В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.

      – Хто буде ці жита жати? – чути задумливий голос. – Мабуть, осиплються і зогниють на пні.

      – Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.

      – Тут комбайном і робити ніяк.

      – Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив – на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.

      – Не обробляють землю, а тільки мучать.

      – А казали: культура!

      – Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.

      – Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають…

      – Начитають! Темнота у них по селах… І шкіл мало, і лікнепів нема…

      – Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.

      – Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.

      – Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.

      – Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. – Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.

      – Земля скрізь під нами одна.

      – І сонце над нами однаково світить…

      – Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та СКАЧАТЬ