Прапороносці. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, – гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації – і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси – всі, як один, впали навколішки, поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках – бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех!

      Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.

      – Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.

      – Шинель знайду, – знехотя відповів Козаков. – А поки що можна перестояти під оцим грибком. – Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?

      – Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.

      Вони накрились шинелею обидва.

      Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там – далеко внизу, на рідній стороні, – ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, – обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.

      II

      – Ти звідки? – запитав Черниш Козакова.

      – З Донбасу.

      – Батько, мати пишуть?

      – Я з дитбудинку. Шахтарчук.

      – Сирота?

      – О! Який я сирота? Сироти – це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.

      Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.

      Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.

      – А боги в них такі, як і в нас, – зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп'яттям. – За що ж його розп'яли?

      – То ціла історія, – стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.

      – Отже… вперед на захід?

      – Марш!

      І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.

      – Важка земля, – СКАЧАТЬ