Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

      Вона не ворухнулась, але в мене склалося ще одне враження: вона більше не потребує води. Обернувшись знову до фонтану, я набрав у долоні води й ополоснув обличчя. Неймовірно, краплі збігали по моїх руках і обличчю так, наче на мені було водозахисне покриття.

      Захоплений кожною частинкою цього місця, я підійшов разом із Кеті до засіяного квітами пагорбка й нахилився, аби вдихнути їхній запах. Тонкий аромат зачаровував. Що ж до кольорів, то вони були різноманітні, мов веселка, тільки грали ще більше. Я склав долоні навколо золотавої квітки поруч із жовтою й відчув поколювання від енергії, яка текла крізь мої пальці. Я охопив долонями обидві квітки. Кожна виділяла струмок ніжної сили. На свій додатковий захват я помітив, що вони також видають м’які гармонійні звуки.

      – Крисе!

      Я швидко озирнувся. До саду входило сяйво. Я глянув на Кеті, яка замахала хвостом, потім знову на сяйво. Мої очі призвичаїлися, і світло почало тьмянішати. Тепер до мене наближався чоловік, якого я бачив… скільки разів? Я не міг пригадати. Я ніколи раніше не звертав уваги на його одяг: білу сорочку з короткими рукавами, білі штани й сандалії. Він ішов до мене з усмішкою, розкривши обійми.

      – Я відчув, що ти поряд із моїм домом, і миттєво повернувся, – сказав він. – Ти зробив це, Крисе.

      Він тепло обійняв мене, потім відсторонився, посміхаючись. Я придивився до нього.

      – Ти… Альберт? – спитав я.

      – Саме так, – кивнув він.

      Це був мій двоюрідний брат, Роберте. Ми завжди кликали його Дружбаче. Він мав дивовижний вигляд – таким, пригадую, він був, коли мені було чотирнадцять. Виправ. Він мав вигляд набагато енергійніший.

      – Ти так молодо виглядаєш, – сказав я. – Не більше, ніж на двадцять п’ять.

      – Оптимальний вік, – відповів він.

      Я не зрозумів його.

      Коли він нахилився, щоб погладити Кеті й привітатися з нею (цікаво, звідки він знав її?), я здивовано споглядав дещо, чого не помітив одразу. Навколо всього його тіла мерехтіло блакитне світло з проблисками білих вогників.

      – Привіт, Кеті, рада бачити його, еге ж? – сказав Альберт.

      Він знову погладив її по голові й, посміхаючись, випростався.

      – Тебе зацікавила моя аура, – сказав він.

      Я з посмішкою стрепенувся.

      – Так.

      – У всіх вони є, – сказав він. – Навіть у Кеті.

      Він вказав на неї.

      – Ти хіба не помітив?

      Я здивовано глянув на Кеті. Я не помітив, хоча тепер, коли Альберт сказав, це стало очевидно. Не така яскрава, як у нього, але аура, без сумніву, була.

      – Вони визначають нас, – сказав Альберт.

      Я поглянув на себе.

      – Де ж моя? – спитав я.

      – Ніхто не бачить власну, – була відповідь. – Це лише перешкоджало би.

      Цього я теж не зрозумів, але в той момент мене більше турбувало інше питання.

      – Чому я не впізнав тебе, коли СКАЧАТЬ