Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

      Вона вийшла в коридор і повернула до дверей нашої спальні. А тоді зупинилася. Нетерпляче йдучи за нею, я зупинився теж. Чого вона чекає?

      Вона глянула на Енн і Ричарда. Енн досі тримала його руку на своїй щоці. Її очі були заплющені. Схоже, вона спала.

      – Неси це туди, – наказав я Марі. І сам скривився від звуку власного голосу. Неси це туди, подумки повторив я. Покажи це мамі, Ричарду.

      Марі стояла нерухомо і невпевнено дивилась на них.

      – Давай, Марі, – закликав я.

      Тривога знову охопила мене.

      «Марі, віднеси це їм, – думав я. – Дай їм це побачити».

      Вона розвернулася.

      – Марі! – крикнув я. Тоді опанував себе.

      «Віднеси це їм!» – кричав я вже подумки. Вона вагалася. Потім знов озирнулась до спальні. Добре, неси це мамі, думав я. Неси, Марі. Зараз.

      Вона не рушила з місця.

      «Марі, – подумки благав я, – заради всього святого, віднеси це своїй матері».

      Раптом вона розвернулася і швидким кроком рушила до своєї кімнати, пройшовши крізь мене. Я крутнувся на місці й побіг за нею.

      – Що ти робиш? – горлав я. – Хіба ти не чуєш?..

      І тут мені відібрало голос – вона зім’яла папірець і кинула його в кошик для сміття.

      – Марі! – Я вражено дивився на неї. Нащо вона це зробила?

      Втім, я знав, Роберте. Це неважко було зрозуміти. Вона думала, що то був прояв її підсвідомого, і не хотіла, аби Енн страждала ще більше. Це був вияв любові. Але він перекреслив мою останню надію відкрити своє існування Енн.

      Хвиля скорботи накрила мене з головою, паралізуючи.

      «Великий Боже, це має бути сон! – подумав я, раптом повернувшись до старої версії. – Усе це не може бути правдою!»

      Я моргнув. У себе під ногами я побачив табличку: «Кристофер Нільсен/1927 – 1974». Як я тут опинився? Чи з тобою бувало так, що ти «опритомнював» у своєму авто і не розумів, як міг заїхати в таку далечінь і нічого не пам’ятати з цієї поїздки? Таке ж відчуття було і в мене. От тільки я не знав, що тут роблю.

      Дуже скоро мене осяйнуло. Мій розум кричав: «Цього не може бути!», – однак той самий розум знав, як можна з’ясувати напевне. Я пригадав: якось я вже починав це робити, та щось стало на заваді. Зараз же мене ніщо не стримає. Існував лише один шлях дізнатись, сон це чи реальність. Я почав занурюватися в землю. Для мене вона становила не більшу перешкоду, ніж двері. Я пірнув у темряву.

      «В одному можна бути впевненим, – думав я. – Я бачив труну, що лежала просто під землею. Але як я зможу бачити в темряві?» – непокоївся я. Втім, вирішив не зважати на це. Лише одне мало значення – дізнатися правду. І я нирнув усередину труни.

      Мій переляканий скрик, мабуть, іще довго лунав у стінках могили. Кам’яніючи від відрази, я дивився на власне тіло. Воно почало розкладатися. Моє обличчя було подібним до маски, розтягнутим, застиглим у страшній гримасі. Шкіра гнила, Роберте. Я бачив… ні, краще промовчу. Не хочу, щоб тобі було так само гидко, як мені тієї миті.

      Я заплющив СКАЧАТЬ