Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нічого. Твоє здоров’я, воєводо!

      Костянтин розслабився, лише краєм ока стежив за діями слуг, Василько звернувся до нього і запитав, киваючи головою на намісників:

      – Клопотів не було?

      – Та ні, сидять тихо, – відповів воєвода.

      – Принишкли? Чи надовго? – допитувався Василько.

      – Гадаю тільки зовсім божевільний може сподіватися на те, що повалить князя. Ти сам знаєш, що ні мадяри, ні австрійці, ні вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.

      – А хан? Ти його забув? – запитав Василько.

      – А ярлик на князювання, будь він неладний? Ні, звідси небезпеки немає.

      – А звідки її сподіватись?

      – Не знаю, – відказав Костянтин. – Від когось із княжого роду?

      Василько махнув рукою і перевів розмову на інше.

      – Про сина мого щось чув?

      – Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цікавить.

      – І це також, – поважно відповів Василько. – У державі має бути одна голова. Лише тоді вона міцна.

      – Твої слова, князю, та до вух років двадцять назад, – підтримав його воєвода. – І не було б цієї ганьби на землі руській.

      Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.

      – Чую, є про що поговорити. Після трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову і продовжимо.

      Тут звичний хід трапези порушила поява несподіваного гостя. У низенькому середнього віку чоловікові всі впізнали воєводу Бакоти Милія. Його поява виявилася несподіваною навіть для князя, якщо врахувати відстань, яка віддаляла це прикордонне місто від столиці.

      Милій підійшов до столу і опустився на одне коліно.

      – Підійди, воєводо! – прогримів у тиші голос Данила. – По правді, я не сподівався побачити тебе тут. Прошу сідати до столу.

      – Пробач, князю, – відказав, підводячись, Милій, – але бачить Бог, не з власної волі я подолав далеку відстань. Не сам я прибув до тебе.

      – Не сам? – здивувався князь. – Хто ж іще з тобою? Де твої супутники?

      – Не думаю, що їхня поява звеселить твоє серце, князю, – похмуро промовив Милій.

      Він обернувся і махнув комусь рукою. Великі двері прочинилися, і у трапезну тихо увійшли двоє чоловіків. При їхній появі замовкли всі. Пишні, розшиті орнаментом халати, підперезані широкими поясами, гостроверхі шапки з хутра, легкі чоботи із задертими носами і вузенькі щілини очей на позбавлених будь якої рослинності жовтих обличчях.

      Монголи!

      Воєвода Костянтин бачив, як спохмурнів Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немає при собі меча, як докірливо похитав головою митрополит Кирило.

      А несподівані гості упевнено йшли вздовж столів, за якими принишкла знать. Так ідуть господарі у своєму будинку.

      На два кроки від них простував СКАЧАТЬ