Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки,[39] що вкриє тебе залізною сіткою – і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. То от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.

      Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашні зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка». І розговоривсь з нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на шиті рукава.

      Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:

      – А, бгатіку! – і почав ціловатись. – Ну, – каже, – бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! – обернувсь до жінки. – От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.

      Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг, – і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.

      – Ось подивись, дідусю, – каже Черевань, привівши Петра до Божого Чоловіка, – чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана.[40] Що ж би тепер воно зробило!

      Божий Чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:

      – Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, – і вмре своєю смертю.

      – Нехай лучче, – сказав батько, – поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.

      – Ну, годі ж, годі вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще діло до розмови.

      І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата – інша і в бубен б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим-то Черевань і звав свій жбан божком.

      – Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, – каже кобзареві. – Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщі таке собі доскочив.

      – Суєта суєтствій! – каже той, усміхнувшись.

      – Ні, бгатіку, не СКАЧАТЬ