Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      – Це хто? Той хлопчик із лікарні? – поцікавилася Барбора.

      – Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.

      – Добре, коли клієнти самі телефонують, – Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.

      Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.

      – А в тебе як день минув? – поцікавився Андрюс.

      – Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обіду – собака, після обіду – дитина.

      – І хто тобі з них більше подобається? – жартома поцікавився він.

      – Собака, – відразу ж відповіла Барбора. – І дитина також, – додала після ледь помітної паузи. – Але собака більше… Його не треба возити!..

      Андрюс засміявся.

      Розділ 30. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

      Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.

      Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.

      Клаудіюс на мить завмер, прислухався. Цілковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його і те, що з поля зору зникли темні дерев’яні панелі стін, що підіймалися від паркетної підлоги на півтораметрову висоту, і старовинні портрети у важких рельєфних рамах. Усе це щезло, коли він «перемкнув» освітлення з електричного на свічкове.

      У кишені джинсів завібрував мобільник.

      – Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудіюс.

      – Десять хвилин, – СКАЧАТЬ