Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

      Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

      Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

      Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

      – Поміститься в твоєму малюкові? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

      – Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

      Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

      – Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

      – Ні, звісно, ні! – заперечив Вітас. – Це тільки одяг і комп’ютер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

      – Отже, з переїздом! – Йонас закивав цілком привітно. – Відзначати будемо?

      Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри – двісті літів, простягнув дідові.

      – Це мій внесок на утримання будинку! – сказав.

      Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

      – Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стіл більший за мій!

      Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

      – Я тобі півшафи звільнила, – вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

      Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

      – Можеш поки обідній стіл використовувати, – підказала Рената.

      – Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. СКАЧАТЬ