Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      – Так, – Йонас кивнув. – Ну, їдьте! А я його закопаю.

      Рената та Вітас перезирнулися.

      – Та ми можемо й іншим разом поїхати, – невпевнено сказав Вітас.

      – Авжеж, – підхопила Рената. – У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вітаса.

      Хлопець засмучено похитав головою.

      – Далася тобі ця ветлікарня! – зронив він неголосно.

      – А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! – зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

      – Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, – сказав він без злості. – Можете їхати, я впораюся!

      – Ні, – рішучіше сказав Вітас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

      Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.

      Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.

      – Бачиш, мій останній собака мене покинув, – сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.

      Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.

      – Годі! Не людина ж! – зупинив його через кілька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!

      Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.

      – Допоможи! – попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.

      Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

      – Тепер не замерзне, – промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.

      Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.

      – Треба буде додати землі, коли потеплішає, – сказав Вітас.

      Дід кивнув.

      – Пішли, пом’янемо! – скомандував він.

      Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням – у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.

      – Ну все, закопали! – доповів Ренаті Вітас. – Я піду у нього посиджу трохи!

      Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив СКАЧАТЬ