Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на тротуар трактором або грейдером. Рената відпустила кермо. Глянула через вікно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водій підняв кришку бічного багажного відсіку, і кілька чоловіків стали вивантажувати звідти квадратні картонні коробки. Дівчина так захопилася нагляданням за ними, що не відразу помітила Вітаса, котрий уже наближався до її «фіата».

      Двері, через які дівчина дивилася на автобус, відчинилися, і Вітас опустився на пасажирське сидіння поруч. Сів спочатку спиною до Ренати і постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий сніг.

      – Привіт! – сказав він, розвернувшись і сівши зручніше. – Ти чого така бліда?

      – Знаєш, я трохи в твій автобус не врізалася! – зізналася Рената.

      – То це ти гальмувала? – Вітас широко вибалушив очі, сповнені подиву.

      Рената кивнула.

      – Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась і про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!

      – А про що задумалася?

      На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?

      – Про тебе задумалася, – зізналася нарешті. – Точніше – про нас і про Італію…

      Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.

      – І що ти про нас і про Італію подумала? – продовжив допитуватися він.

      Рената зітхнула.

      – Потім скажу!

      Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.

      Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

      Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.

      – Ти що, діда Йонаса боїшся? – всміхаючись, спитала Рената.

      – Ні, що ти! – Вітас відволікся від черевиків. – Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!

      – Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Він на всіх так СКАЧАТЬ