Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Чтение книги онлайн.

      – Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.

      – Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!

      – Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.

      – Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.

      – Що? – письменник дуже здивувався.

      – Хочу з тобою у той рай для героїв.

      – Ні!

      – Чому?

      – Тому! І не відволікай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч від неї. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це він крикнув мені, бо я намагався підвестися. Але не міг. У голові бозна-що. Він добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж підозрював, що якийсь він гнилий, щось затіває!

      Сидів на підлозі, вібрував разом з нею. Летіли. Ніхто більше не розмовляв, всі були напружені.

      – Так, он він, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну і летіть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зі мною жартувати! Я стрілятиму! Зрозумів? Стрілятиму!

      – Спокійно! Спокійно! Стрибай, тільки не психуй! – попросила його Понамка.

      – Я пішов. Всім залишатися на своїх місцях!

      Бар-Кончалаба позадкував з кабіни.

      – Не рипатися! – це він кричав мені. В нього був пістолет, звичайний ПМ. Я ліг на підлогу, притиснувши руки до голови. Бар-Кончалаба відкрив двері і визирнув. Потім крикнув: – Дякую за приємне товариство! Бувайте! – він стрибнув.

      Слідом за ним із кабіни стрибнула Понамка. Зачинила двері, підбігла до мене.

      – Красю, як ти? – вона допомогла мені підвестися і підвела до сидіння.

      – Та нічого, добре, – кивнув я.

      – Молодець, тримайся, все позаду! – вона витерла мені кров з обличчя. – Зможемо полетіти до тих паничів? Мені треба дещо подивитися, – спитала у льотчика.

      – Та які паничі? З мене вистачить пригод! Додому! – верещав він.

      – Чого він так злякався? – здивувався я, бо льотчик не був схожим на істеричку, але зараз поводився саме так.

      – Не знаю, просто не чекав такого, – посміхнулася Понамка.

      – Клятий письменник, – скривився я. – Відчував, що з ним щось не так!

      – Ага, якийсь божевільний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаєшся?

      – Так, дякую, Понамко.

      – Все буде добре, ми вже повертаємося.

      Вона повернулася до кабіни, я дивився в ілюмінатор. Ріка, по берегах ліси, якась тінь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в ілюмінатор, але нічого не побачив. Підвівся, щоб перейти до протилежного борту і подивитися звідти, коли раптом удар, від якого СКАЧАТЬ