Одного разу…. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бачу напівзотлілі канати й іржаві коліщатка – увесь цей доісторичний, хисткий механізм. Ліфт підіймає мене кудись угору, але я точно знаю: один мій рух – і я зірвуся вниз разом із цією допотопною труною. Я бачу, як пропливають повз мене сходові майданчики – захаращені й порожні, усі двері зачинено. Освітлення – теракотове, як на старих чи стилізованих під старовину плівках. Я боюся дихати, я думаю про порожнечу піді мною, про підвал, куди зірветься ліфт, про пацюків, котрі розчавляться під ним, про павутиння, темряву і хвилі задушливого пилу, під якими я загину.

      Я могла б зазирнути до книги із назвою «Сонник» – колись мені таку подарували. Але була впевнена, що не варто… Ви можете це зробити хоч зараз, якщо у вас під рукою є така книга, або Інтернет. Тільки не кажіть про що цей сон мені. Добре?

      У цьому ліфті – вдруге, втретє чи вдесяте – я завжди сама. Мені треба їхати. Куди? Де знаходиться цей будинок?

      Підлога піді мною хитається. Коли стає зовсім нестерпно, я прокидаюсь. І думаю, що це був сон.

      Але чому в ньому – завжди один і той самий будинок, один і той самий ліфт?

      Я певна, що цей будинок існує. Я хотіла б розшукати його, прокататися там у ліфті – вгору і назад. Потім вийти і сказати: «Ги-ги-ги! Нічого страшного!»

      Взагалі, сміятися – то найкращі ліки від усього.

      Коли я була маленька, ми любили повторювати одну приказку – її треба було проказувати, коли, наприклад, упадеш на очах у всіх і розіб’єш коліно. А ще краще, коли тебе лупцює пацан зі старшої групи, а ти посміхаєшся і голосно вигукуєш (мовою оригіналу):

      Нічєво нє больна —

      Курачка давольна!

      Дуже діє на підсвідомість. Моя курочка завжди була «давольна», бо я так її виховала. Хоча це не дуже гарний рецепт, скажімо, у подружньому житті. Я колись із подивом помітила, що багато курочок невдоволено квокчуть за будь-яких обставин і стоять на дверях, поставивши руки в боки. І завжди виграють.

      А до чого тут ліфт?

      І їжджу в ньому багато років, його підлога хитається піді мною, погрожує ось-ось розвалитися, і я полечу в липке павутиння, у підвал до пацюків, під завали старих дощок – у темну безвість. Я це знаю. Але все одно, щоночі заходжу до хисткої кабіни й натискаю кнопку останнього поверху. І – нехай буде, як буде…

      Буде, як буде

      …я вступала на факультет журналістики з кількох причин: по-перше, я непогано писала шкільні твори, захоплювалася літературою і писала вірші, а по-друге…

      Справа в тім, що я ходила до театральної студії та певний час міркувала, як у часи Марії Заньковецької: «Або – на сцену, або – до очерету головою!» (Власне, з приводу багатьох інших речей я й нині думаю так само.) Але пізніше, у класі восьмому, поглянувши на себе в люстерко критичним поглядом, вирішила, що у «великі актриси» мені не пробитися, а «маленькою» бути не цікаво. До того ж мої родичі по батьковій лінії – дядько, тітонька та сестра – журналісти. Такі міркування і визначили мій вибір.

      Але заважало одне. У мене була страшенно низька, як нині кажуть психологи, самооцінка. Настільки низька, що ближче СКАЧАТЬ