Одного разу…. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ полягав у тому, що ти міг не знайти собі пару. Адже найголовнішим, найважливішим і навіть життєво необхідним було саме це.

      Знайти пару!

      Будь-яку.

      Навіть завалящу.

      Якесь дівчисько в окулярах чи огрядне, у веснянках по всьому тілі. Одне слово – таку собі, непоказну, немодну.

      Тих, хто в коротких джинсових спідничках, струнких і довгокосих, тих, хто голосно сміється і з півоберта роздає стусани хлопцям, що так і в’ються довкола – таких розбирали одразу. Або навіть ще краще – такі одразу збивалися у великі веселі зграї, у яких все одно розбивалися на пари.

      «Дівчинко, будемо з тобою дружити?» – і ти вже захищений, не самотній, тобі є з ким стати спиною до спини, щоби оборонятися від інших.

      Я завжди «гальмувала» у виборі.

      І мене ніхто не обирав.

      Поки я прискіпливо роздивлялася довкола, інші, підкоряючись незбагненному «броунівському руху», вже стояли в парах і весело переповідали анекдоти. І одразу тримали «кругову оборону»: чужим до нас – зась!

      До речі, не знаю, як було у вас, але цей феномен я спостерігала впродовж усіх своїх «табірних» років. Ніби перед тобою щільно зімкнувся своїми сталевими обладунками ряд тевтонських лицарів, що їх обов’язково має бути в «парній кількості». А «непарного» – геть, адже він завжди може розколоти компанію.

      У відчаї я завжди хапалася за «завалящу» дівчинку, не розуміючи, що в її переляканих очах так само була «завалящою». Ми поєднувалися на ґрунті взаємної зневаги і жалю про те, що ані мені, ані їй не дісталася в подруги о-о-о-он та висока чорнявка, довкола якої вирує справжнє життя.

      Другим жахом перших годин перебування в таборі був розподіл по загонах.

      За роками народження.

      Жах полягав у тому, що тебе могли позбавити і цієї «завалящої» пари, якщо вона була старшою чи молодшою хоча б на рік.

      Доки дочекаєшся свого прізвища з вуст старшої вожатої – такої собі дорослої тітки в червоній пілотці зі свистком на шиї, – тримаєш пальці міцно стиснутими в кулак.

      Аж нігті впиваються в долоню: такий собі магічний знак того, що твоє внутрішнє напруження допоможе потрапити до царства небесного, а вожатій – зробити правильний вибір. Якщо ж його не буде – всю зміну «шестеритимеш» у семикласників. Чергуватимеш по палаті щоденно, митимеш підлогу, а ввечері всім чухатимеш спини чи будеш кукурікати до відбою, стоячи на одній нозі. Годі й казати про те, що всі твої посилки «з міста» від бабусі будуть з’їдатися не тобою. І охайно загорнуті пиріжки, і цукерки, і яблука…

      І ніхто цього не помічатиме, адже «старшаки» – хитрі: щойно помітять вожату, як гладять тебе по голові й беруть за руку, як повноправного члена товариства.

      – От молодці, – хвалить вожата, – молодших треба захищати!

      І йде собі на якусь «планьорку» чи «лєтучку».

      Відлітає у свій вожатський вирій. Навіть не обернеться.

      А СКАЧАТЬ