Одного разу…. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

      Таких нотатників під кінець зміни у мене назбиралось аж три! Бабуся, яка надсилала мені їх, дуже раділа, адже я запевняла її, що пишу казки й оповідання.

      Життя з «кобилами» окрилило мене й виявилося цікавішим, ніж гратися в «піонербол» із ровесниками. Особливо після того, як мене – єдину з палати – «спіткало романтичне кохання».

      Мене дуже дивувало, що всі мої наставниці щовечора після відбою шепотілися лише про любов. Обговорювали хлопців, вожатих, рахували, хто та скільки разів на кого поглянув та хто кого і як саме притиснув на «мєдляку» («Мєдляк, – записала я собі в нотатник, – повільний танець на дискотеці»).

      Мене до цих шепотінь не приймали. Казали: «Помідор, затули вуха!»

      Ну, так, вони називали мене «помідором» за те, що мої щоки завжди були червоними. Друга прозивалка була взагалі ганебною…

      Зараз розповім.

      Справа в тому, що бабуся до табору пошила мені «модну сукню», крій якої побачила в якомусь прибалтійському журналі.

      Сукня була широка від самої горловини. Коли під неї потрапляв вітерець, вона роздувалася знизу, мов вітрила. До пори, до часу я вважала, що це – найкрасивіша сукня в світі. Але старшокласниці одразу охрестили мене «вагітний тарган».

      Отже, Помідор і Вагітний Тарган не мав права брати участі в нічних задушевних розмовах, а мусив затуляти вуха подушкою або вдавати глибокий дитячий сон.

      Попри це вуха мої (а також – нотатник з ручкою!) завжди були напоготові. Адже то були шалені любовні історії, багато з яких я потім побачила в фільмі про «Анжеліку, маркізу ангелів» (що, зізнаюсь, дуже мене розчарувало).

      Героєм зітхань і мрій майже всіх табірних дівчат був хлопець із паралельного загону на прізвисько Барс.

      Власне, він був героєм усіх дівочих палат – від малої до великої.

      Він ходив у модних штанах-кльош, підперезаних широким білим паском, і в блакитній сорочці, розстебнутій до пупа.

      І ні на кого не звертав уваги. Все в ньому говорило про те, що сюди, до цього жалюгідного «Орльонка» (так називався наш табір), він потрапив випадково і що він глибоко зневажає і навіть «чхає з високого дуба» (тобто, записала я в своєму нотатнику, «ставиться байдуже») на все це жалюгідне жаб’яче збіговисько, що горлає пісні під баян одноокого дядька Василя Степановича.

      Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює.

      Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше.

      Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном.

      «Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!»

      Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття…

СКАЧАТЬ