Одного разу…. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лишалося дві години. Я, як стара бабця, сотий раз переповідала Оксанці історію про те, як у Єрусалимі побачила ікону Божої Матері, про яку писала задовго до того, як її побачила.

      Та Божа Мати зображена із кинджалом, що стирчить із лівої груді. Він намальований там не як символ, а цілком реалістично. Звісно, писала я не про ікону, а про те, що людина має жити «із ножем у серці», щоби завжди відчувати біль і співчуття до болю іншої людини – тоді вона ніколи духовно не помре. Але тоді я не знала, що десь там, за тисячі кілометрів, у Храмі Гробу Господнього, є зображення жінки, з лівої груді якої стирчить кинджал. А хто може відчувати співчуття і біль так, як Вона?

      – Я про це тобі вже говорила? – схаменулася я.

      – Не має значення. Я готова слухати про це сто разів, – сказала Оксанка.

      Мені стало соромно: невже я здатна безкінечно співати одну й ту саму пісню, заплющивши очі від насолоди? І я «змінила платівку» на зовсім іншу. І розповіла про блузу за п’ятнадцять мільйонів…

      Блуза за п’ятнадцять мільйонів

      …буває, що ти живеш так, ніби похмуро бредеш повз ятки з ганчір’ям. Не зауважуючи, що в них продають. А варто придивитися – і розумієш, що на першому прилавку лежить не куплена тобою тканина на «пурпурові вітрила» (тобі 11–12), у другому – темні пляшки з «чорнилом» «Золота осінь» (15), у третьому… леза, мотузки, пігулки – одне слово, все, що тебе так цікавило, коли світ набрид остаточно (17).

      Далі йдуть ятки з більш привабливими та спокусливими речами – скажімо, квитками на літак в один кінець. А ще далі ти вже бачиш «ширвжиток» з лейблом «мейд ін Чайна». Далі йти нікуди, і ти повертаєшся назад. Але прилавок із «пурпуровим шовком» давно зник у тумані…

      – А я тобі розповідала, як гендлювала на базарі? – запитала я в Оксанки, коли ми перепочивали перед тим, як вдруге атакувати велетенські відбивні. Здається, про це я ще нікому не розповідала й сама забула, бо це був лише початок тих химерних яток життя.

      …якось мама принесла додому три жахливі шифонові блузки – синю, зелену й червону. Блузки були із величезними фальбанками, що спадали на груди. Дуже негарні – «прощавай, молодість!». Їх треба було продати.

      Я накупила блискіток (тільки зараз дізналася, що вони називаються «паєтки») і всю ніч пришивала блискітки на край фальбанки. А вранці поїхала на «Текстильник» – так називався найдальший район у Донецьку, де мешкала моя колишня колега по заводській радіогазеті. Тепер вона торгувала на ринку зеленою цибулею, адже був травень і… кінець голодних 80-х. Цибулю вона перекуповувала в якогось цигана.

      Ринок був стихійним, тому футболки, труси й зубна паста лежали поруч із огірками та жувальними гумками. Ніякої системи! Я з кофтинками прилаштувалася поруч.

      – За скільки ти хочеш це продати? – запитала Тетяна (її звали Тетяною).

      Відверто кажучи, мені легше було провалитися крізь землю, ніж пропонувати свої блузочки розпашілим тітонькам.

      – Ну, СКАЧАТЬ