Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович страница 19

СКАЧАТЬ американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:

      Ком, панінка, шляфен,

      Дам тєбє часи,

      Мило і тушонку,

      А ти скідай труси…

      Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» – цих слів він навчився також від того самого Кисіля.

      Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.

      – Дурень смердючий! – гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.

      Пролетівши до наступного перехрестя, танк раптом скреготливо загальмував, позадкував заднім ходом і приткнувся до шкарубкої бровки. Кришка люка відкинулась, із неї виліз танкіст у темному комбінезоні з прикріпленим до нього орденом Слави і в ребристому шоломі. Він зняв шолом і, скуйовдивши руду спітнілу шевелюру, підождав, доки підкотить віз.

      – Гей, ти! – гукнув він і покрутив шлемом над головою. – Як тебе, Чикін, чи що?

      Солдат зупинив коней, поглянув на танкіста з вичікувальною цікавістю.

      – Чонкін наша фамілія, – поправив він стримано.

      – Ось так, я й кажу: Чомкін, – підтвердив танкіст. – А мене чи ж признаєш?

      Чонкін придивився.

      – На подобу наче й десь бачилися, – промимрив він невпевнено.

      – Ха, наче й бачились! – танкіст зістрибнув на землю, дістав німецький позолочений портсигар з американськими сигаретами, простяг Чонкіну:

      – Кури!

      Чонкін з достоїнством, не кваплячись, взяв сигарету, пом’яв через полу гімнастерки (пальці брудні) і, нахилившись до простягнутої запальнички, продовжував вдивлятися в кругле, як млинець, обличчя танкіста з приліпленим на ньому абияк носом.

      Танкіст посміхнувся:

      – Красне пам’ятаєш? Ти там іще з Нюркою жив, з поштаркою. Жив із нею?

      – Ну, – сказав Чонкін.

      – Ось тобі й ну. А я Льошка Жаров, пастух, коровам хвости завертав.

      – Ти диви! – здивувався Чонкін. – А я й дивлюся, десь оце… ну ось… вроді як бачилися. – Він зістрибнув із воза, простяг Жарову руку: – Здоров був!

      – Здорова корова! – відгукнувся СКАЧАТЬ