Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тебе, – сказав Жаров. – Мене ж у перші дні війни забрали. Ось із тих пір вдома й не був. Інші хоча б по пораненню відпустки получали, а я всю війну від і до в танку, як у банці, провів, і ні разу, як бачиш, не зачепило. Але з жінкою своєю переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.

      – З офіцером? – неприємно вражений, перепитав Чонкін. – З яким?

      – А мені відкіля знати, з яким? – стенув плечима Жаров. – Знаю тільки, що льотчик.

      – Льотчик? – перепитав Чонкін з раптово виниклим ревнивим почуттям. – Як же це льотчик?

      З тих пір, як Чонкін розлучився з Нюрою, минуло без чогось чотири роки. Спершу страждав він дуже сильно, потім біль поступово затих. Останнім часом він про Нюру майже не згадував, а зустрівши, може, і не впізнав би, але новина, що вона виявилась йому невірною, вразила і образила його. І тепер йому уявлялося все так, наче він сам був бездоганним у своїй любові й вірності, наче розраховував на повернення й обіцяне сумісне життя, а ось вона не діждалася, позарилась на ненадійну офіцерську любов, продовольчий атестат і золоті погони.

      – Ладно, – сказав він, пробуючи від порушеної теми одволіктись. – А білізоватися-то збираєшся чи як?

      – Ну а як же. Ось гріб цей здам у ремонт, і все. Мені ротний мій на зверхстрочну пропонує зостатися, але я ні. Повернуся додому, трактористом чи комбайнером піду. А ти як?

      – Та хто ж його знає. Вобще-то, білізувати вроді як обіцяли, но вони ж сам знаєш, сьодні одне кажуть, завтра інше. Ми б тебе, Чонкін, кажуть, відпустили б, та заміни, кажуть, нема.

      – Та ладно тобі свистіти! Нема йому заміни. Сталін сказав, що у нас нема незамінимих людей.

      – Хто сказав? – перепитав Чонкін.

      – Сталін.

      – А-а, Сталін, – з повагою повторив Чонкін, але вирішив усе-таки заперечити: – Сталін сказав і шо? Він, спорити не буду, людина велика, двох жінок має, а в конях-то шо понімає? Десь-то на коні ніколи й не їздив. Щас же у нас усі, хто на танкові, хто на тягачі чи ж самольоті, а конем управляти ніхто не вміє. Вони думають, шо на коні це тільки віжки туди-сюди наліво тягнути, а єжелі, к прімєру, хомут надіти та попругу затягти, дак іний даже майор чи підполковник не втямить, шо й до чого!

      – Це таки да, – погодився Жаров. – Народ у нас сильно необразований. Так то язиками теліпати усі вміють, а корову за роги доїти норовлять. Слухай, – перемінив він тему, – ти в авіації служиш?

      – Ну, – погодився Чонкін.

      – А гідрашку достати-то можеш?

      – Ясне діло, можу, – сказав Чонкін. – Випити хочеш?

      – Та не в тому, – махнув рукою Жаров. Він озирнувся і, хоч нікого поблизу не було, понизив голос: – Увечері, як стемніє, приходь до мосту біля вокзалу, з гідрашкою. Є дві нємочки. З себе видні, на очках, по-нашому ні бум-бум, розмовляти не треба. Горілку жеруть, СКАЧАТЬ