Ім’я рози. Умберто Эко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у той відтинок століття – так, як я розумів се тоді, і так, як пам’ятаю тепер, збагатившись іншими оповідями, почутими опісля, – якщо пам’ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних, вельми заплутаних і дивовижних подій.

      З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйона, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священне місто християнського світу, розтерзане звадами між його власними владоможцями, стало схоже на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, воно зазнавало нападів озброєних ватаг і терпіло від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi[15] знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?

      Отож року 1314 п’ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, палатинський граф Рейнський й архієпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причиною великого безладу…

      Два роки опісля в Авіньйоні обрано було нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав ім’я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифік колись назвав себе цим ім’ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди розбещеної землі сеї завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, щоб з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.

      У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив від церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо Він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti[16]. Було то гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але прийшлося воно вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсідник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. СКАЧАТЬ