Ім’я рози. Умберто Эко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се – ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об’єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство – сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum[38] щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. Був то знак, що говорив він не одним, а всіма наріччями, і жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пізніше я навіть помітив, що він міг називати одну і ту ж річ то латиною, то провансальською, і усвідомив, що він не так складає власні речення, як використовує disiecta membra[39] почутих раніше фраз, залежно від ситуації і від того, про що він говорить, немов міг він говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких споживав його, і виражати свою радість лише висловами, які чув від людей радісних, у день, коли й сам відчував такі ж радощі. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене зі шматків облич інших, чи на коштовні релікварії (si licet magnis componere parva[40], сиріч речі божественні з речами диявольськими), що їх виготовляли із залишків інших священних предметів. Коли я вперше побачив його обличчя і почув його мову, Сальватор здався мені дуже подібним до тих волохатих і копитоногих покручів, що їх я тільки-но бачив під порталом. Пізніше я зрозумів, що чоловік цей мав добре серце і веселу вдачу. А ще пізніше… Та не буду забігати наперед. Зрештою, тільки-но він заговорив, мій учитель з великою цікавістю почав його розпитувати.

      – Чому ти кажеш – покаяйтеся? – спитав він.

      – Вашмосцю брате всечеснєйший, – відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?

      Вільям уважно глянув на нього:

      – Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?

      – Не розумім.

      – Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Франциска, чи знав так званих апостолів…

      Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами:

      – Проч од мене! – побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.

      – Що ви його запитали?» – спитав я у Вільяма.

      Він на мить замислився.

      – Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина.

      Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сонце. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави СКАЧАТЬ