Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я вже шкодую, що запропонував тобі допомогу. Здається, ти надивилася фільмів.

      – Я не дивлюся фільмів, – показово відвернулася до стіни.

      – То начиталася книжок.

      – Думаєш, я все собі вигадую?

      – Впевнений. Ти ж не плануєш вести на неї полювання?

      – Я просто хочу знати, хто і навіщо був у моїй квартирі.

      – У батьковій, – спокійно сказав Іван після паузи.

      – Що? – Ляна вже встигла задуматися про своє.

      – У батьковій квартирі. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаєш, хто має від неї ключі.

      Ляна отеретіла. І цей туди ж.

      – О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

      – Шпигуватимеш?

      – Є простіші варіанти. Встановлю камеру спостереження.

      Іван ще раз зміряв кімнату кроками і знову сів у крісло.

      – Добре. Я тобі із цим допоможу.

      – Я не просила допомоги.

      – Отже, самостійна і незалежна? – відкинувся на спинку крісла.

      Ляна вже встигла пошкодувати про свої слова. І як вона тепер виглядає в очах Івана? Типова стара діва, яка хоче видаватися сильною жінкою.

      – Добре, вибач. Я дозволяю тобі мені допомогти.

      Іван звів брову вгору і з викликом дивився дівчині в очі, тому вона була змушена додати:

      – Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи мені, будь ласка.

      Іван посміхнувся:

      – Я цим займуся. Тільки заради твого спокою.

      Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Ніколай уже впорався з пакуванням замовлень і навіть продав кілька раритетних платівок старшому чоловікові, від якого неприємно пахло самотньою старістю. А точніше, сечею. До людей часто разом з віком приходить нетримання. І добре, якщо є кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикає і часом не розуміє, чому інші крутять носом. Може, її тато боявся саме цього, тому й завів стосунки з рудою фіфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, ні магазин, ні квартиру він тій жінці не віддав.

      – Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Ніколай, – не хотів про це говорити при вашому другові. Не подобається він мені, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас підслухав.

      – Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплічник, щоб віднести на «Нову пошту». – Якби ми хотіли про щось поговорити таємно, то пішли б кудись, де нікого нема.

      – Та я не про те, – Ніколай, як завжди, посміхався. – Я чув, як ви казали про руду жінку з валізою. Я її знаю.

      Дівчина покинула наплічник і підійша до вікна. Не хотіла, щоб Ніколай бачив у ту мить її обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

      – І хто вона?

      – Я бачив її кілька разів. Вона приходила сюди із чоловіком, нашим постійним клієнтом. Той завжди купував у дядьканатолія найдорожчий товар – антикварні меблі.

      Отже, руда жінка справді заміжня. Це багато що пояснює. Але СКАЧАТЬ