Якщо кров тече. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вниз повз нас. Вони побачать сільського хлопця з Гарлоу на колінах із ганчіркою, щіткою і банкою крему. Чутка розлетиться швидко. І я все одно міг би це зробити, бо пацан був набагато більший і мені не подобався вираз його очей. «Я з радістю з тебе лайно виб’ю, – казав той погляд. – Тільки дай мені привід, новенький».

      Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.

      – Ні, – сказав я.

      – Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, – сказав він. – Повір мені, гімнидло.

      – Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?

      То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.

      Здоровань похитав головою: жодних проблем.

      – Усе добре, – сказав я, повертаючи пакунок власнику.

      – Як тебе звуть? – спитала міс Гарґенсен. Дивилася вона не на мене.

      – Кенні Янко.

      – А що у твоєму пакунку, Кенні?

      – Нічого.

      – У тебе ж там не набір інструментів для якоїсь посвяти?

      – Ні, – сказав він. – Мені треба на урок.

      Мені теж було треба. Юрба учнів унизу порідшала, і скоро мав пролунати дзвінок.

      – Я впевнена, що тобі треба, Кенні, але зажди секунду. – Вона перемкнула увагу на мене. – Ти Крейґ, правильно?

      – Так, мем.

      – Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.

      Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесність – це найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»

      – Рештки його обіду, – сказав я. – Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.

      Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні… хоча б’юсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд чи доречних у школі підборах середньої висоти.

      Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.

      – Краще б ти їх таки начистив, новенький.

      Це мене ще більше вибісило.

      – Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.

      Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.

      – Краще б ти їх начистив. – Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. – У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.

      Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі – після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не СКАЧАТЬ