Салимове Лігво. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Твен сказав, що роман – це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.

      Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:

      – Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота – в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.

      Бен кивнув:

      – Зрозуміло.

      – І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді[102]. Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.

      – Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… – похитав Бен головою.

      – Йо, – сказав Паркінс. – Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.

      – Звичайно, – відповів Бен.

      – Зла не тр’маєте?

      – Ні. – Бен завагався. – Скажете мені одну річ?

      – Скажу, якщо зможу.

      – Де ви взяли цю книжку? Насправді?

      Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:

      – Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.

      Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.

10

      Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.

      До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

      Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

      Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

      – Інспекторе! – промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. – СКАЧАТЬ