На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!

      – Ге, просить! – дружно підхоплює компанія. – Син учительки, а просить!..

      Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від’їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки. А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:

      – Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

      Карнавка

      У крамниці появилися пугачі.

      Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розчарованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна мати, втративши терпець, давала дзвінкого потиличника прохачеві:

      – Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод привіз їх на мою голову?

      А «ірод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:

      – Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші, бо скоро не буде. А пугачі добрячі – чи город стерегти, чи вовків бити. Я б сам узяв, так грошей катма, – з жалем чухав він потилицю.

      Крамар діставав коробку, повільно, вимотуючи наші душі, виймав заповітного пугача.

      Двоствольного.

      З двома курками.

      Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивлялися, цілились, обнюхували з усіх боків.

      – А стрельнути можна? – запитували найхоробріші.

      – Е-е, того вже не можна! – простягав крамар руку за пугачем. – Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді й стріляй собі на здоров’я.

      Легко йому було казати – гони!

      Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:

      – Я знаю, як пугач здобути.

      Він довго мучив мене, доки повів до сарая, а там, у най-темнішому кутку, розгріб сіно і дістав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки темнів довгастий проріз.

      – Що це? – здивувався я.

      Товариш оглянувся, потім нахилився до мене, таємничо прошепотів:

      – Карнавка…

      І, помітивши, що я нічого не розумію, вже голосніше додав:

      – Оце ось сюди копійки кидати, а як назбирається багато, то розбий – і маєш пугача!

      – Тут уже багато грошей?

      – Поки що немає, – зітхнув Микола. – Та скоро будуть…

      Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копійки, і самому непоборно захотілося мати карнавку.

      – Дістанемо, – втішав Микола. – В нас у погребі глечиків з молоком он скільки стоїть! Вип’ємо молоко, і буде карнавка. А тоді повернемо.

      – Мати не взнає?

      – Все одно битиме, – почухав спину Микола. – Вона в мене така: спершу поб’є, а тоді вже питає, чи не я.

      Так у мене появилася карнавка.

      Я СКАЧАТЬ