На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ грубезними мозолями долоні, посеред дрібно накришених тютюнових корінців казково блищали двадцять копійок. Затамувавши подих, не вірячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срібну монету і міцно затиснув у кулаці.

      Ванько

      Його ми побачили на греблі ставка, під великою дуплистою вербою. Спустивши до води босі, посірілі від «курчат» ноги, він часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.

      На ньому були замалі вже штанці, збляклі від сонця та часу, подерта на ліктях синенька сорочка і бриль без дна, зате з широкими крисами. Діловито підшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по воді довгою ниткою.

      – Він рибку ловить? – запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.

      Хлопець ще заповзятіше замахав лозиною.

      – Нічого він не ловить! – голосно заперечив я.

      – Ні, ловлю, – відповів незнайомець хрипким баском. – Я вчора отаку-о впіймав! – якомога ширше розвів він руки. – Вона я-ак учепиться зубами!..

      Зацікавлені, ми підійшли до нього, посідали на греблі. Внизу, наче в зеленому дзеркалі, відбилися наші обличчя, І було дуже цікаво і трохи страшно – ану ж упадем! Там жили веселі плотвички і великі вусаті соми, відлежувалися в намулі ледачі карасі і повзали страшні, схожі на гадюк, в’юни; а ще далі, аж на середині ставу в найглибшій ковбані, сидів схожий на величезну корягу дід-водяник. Нам дуже хотілося, щоб хлопчина впіймав рибину, і ми сиділи, принишклі, не відриваючи очей від води.

      Сиділи довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, сказав:

      – Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грім буде.

      І задер до неба голову.

      Ми теж подивилися вгору, і хоч небо було чисте, все ж той грім здався досить ймовірним.

      – А то нащо? – запитав я, показуючи на вузол на кінці нитки.

      – Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! – пояснив хлопчина. – Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.

      Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по воді. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.

      Дивний хлопець був той Ванько. Досить було мені чи братові згадати маму, як він одразу ж перебивав нас розповіддю про власну матір.

      – Це мама дала, – казав я, частуючи товариша шматочком цукру.

      – А моя мати отаких-о пирогів напекла! – розводив руками Ванько. – Та смачні-пресмачні!

      – А нам не приніс! – з докором мовив я.

      – Бо я їх зразу ж з’їдаю, – зітхав Ванько. – Бо мати каже, щоб я більше їв… – Дивіться, які мені мати нашила, – хвастався він червоними латками на ліктях. – Вона мені каже: «Скидай, Ванько, сорочку, я тобі полатаю…»

      – Тебе мати не сварить? – цікавився я.

      – Ні, – крутив головою Ванько.

      – І не б’є?

      – Ні.

      – А коли чашку розіб’єш?

      Вчора ми з братом пили молоко і, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.

      – І СКАЧАТЬ