На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і надибав Котька. Він лежав на пухкій землі і, мружачи від насолоди очі, гриз здоровенну кістку. Кістка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив її з пащеки навіть тоді, коли вгледів мене.

      Я заздрісно дивився на нього. Щасливий Котько! Ні тобі уроків, ні вчительки, ні школи! Знай гасає собі по надвір’ї, без турбот і гризоти, і ніхто не візьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:

      – Ану розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану поясни, навіщо ти парту чорнилом облив! – наче так легко оте розказати та пояснити!

      Ех, чому я не Котько!

      А Котько, не звертаючи на мене жодної уваги, все гриз кістку, що аж тріщала під іклами.

      Мені стало досадно. Тут людина гине, а він наче нічого не бачить!

      – Дай сюди кістку!

      Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.

      – Чуєш, дай сюди!

      Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонілі очі.

      – А, то ти так!

      Я сердито вхопив кістку за вільний кінець. Вона раптом здалася мені дуже потрібною, прямо-таки необхідною. Котько теж перехопив кістку зубами, ближче до моєї руки, і люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Він тягнув кістку до себе, а я до себе, і обоє були дуже сердиті й не хотіли поступитися один одному.

      Врешті я втратив терпець і шарпонув щосили кістку. Тоді Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.

      Я скрикнув і випустив кістку. Котько теж відскочив і винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кістка, яка враз стала непотрібною нам обом, валялася на землі, а з моєї добре-таки розпанаханої долоні щедро лилася кров.

      Возила мене мама аж у Полтаву – колоти від сказу. Хоч мені й було дуже боляче, але я не гнівався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що ніколи не слід видирати кістку з чужих зубів.

      Навіть коли це зуби твого найвірнішого Друга.

      Нові ковзани

      Радість, як і біда, приходить саме тоді, коли найменше чекаєш на неї.

      Ну хіба я міг знати, що під час зимових канікул мама збереться в гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас із собою:

      – Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?

      І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не повірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.

      Той тиждень, поки мама гостювала в тітки, здався нам вічністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчинилися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зраділи ми мамі, а ще більше – великій корзині, в якій таки мало щось бути для нас!

      Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.

      Що ж у тій корзині?

      Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.

СКАЧАТЬ