На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      – І гілляки є?

      – І гілляки…

      – І зацвіла?

      – Та зацвіла…

      «Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

      Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корінця.

      Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.

      Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

      Трохи історії

      Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.

      Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.

      Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зі своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.

      – Вона, видно, десь позаду, – врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

      – І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.

      Ми далі роздивлялись малюнок.

      – А навіщо в них ото відра на голові?

      – Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.

      – Я собі теж такий меч зроблю.

      – Де ж ти заліза візьмеш?

      – А я з дерева.

      Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.

      – Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одірвався від малюнка Ванько.

      Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.

      – Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У піжмурки.

      Я згадав піч і одразу ж відмовився.

      – Краще давайте у князів гратися, – обізвався Ванько. – Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.

      Не довго думаючи, ми збігали надвір – висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

      – Стійте, а шоломи!

      І справді, які ми князі без шоломів?

      – У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врешті Ванько.

      – І в мене.

      В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

      – Краще скинь. Ану ж хто вцілить – мати тоді й ноги повисмикує!

      Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові:

      – Цього СКАЧАТЬ