Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      І були б ви так і зійшлися собі тихо, і не було б у вас ніколи того весілля, Міловице, аби не Ксенів брат Степан, а твого Ілька рідний дядько.

      Після розпису вашого пішов Ілько не до себе додому, а до свого дядька Степана – товаришував він зі своїми двоюрідними братами, та й пожалівся на батька.

      «Що мені робити? – бідкався Ілько, обідаючи у своєї дядини Густі, бо їсти ще в твоїх батьків совістився. – Батько не хочуть приймати у себе мене й Міловицю, ще й тяжко клянуть і проклинають нас обох від ранку й до вечора…»

      «А що ж кажуть мати?» – питалася в Ілька дядькова жінка.

      «Мати… що мати? Вони, як завжди, зігнуть покірно голову й мовчать. Ви ж, тітко Густе, знаєте: мати будуть робити тільки те, що їм скаже батько».

      «То, може, й не треба було спішити тобі із женінням?» – картав твого Ілька, Міловице, дядько.

      «А куди ж було тягнути? – казав йому Ілько. – Я Міловицю люблю, і все рівно крім неї нікого б не брав. Та ще й не міг же я допустити, щоб Міловиця жила із Стаськом. Не була ще вона йому за жінку… Ми розписалися, і по новому закону тепер Міловиця моя дружина, а не Стаськова».

      «Воно б було краще, аби ви зійшлися із батьківської згоди й благословення, але вже як так сталось, то мусиш, Ільку, довести справу до кінця. Де ж ви будете з Міловицею жити, подумав?» – питав дядько.

      «Та залишуся, напевно, в приймах, якщо жінчині батьки будуть згодні», – казав Ілько.

      «А чи ж гарно приймають Гаврилюки тебе?»

      «А де ж їм дітися?! – сплескувала руками тітка. – Ти б сам, Степане, подумав: вже як не є, то хоч буде зять у хаті! А що ж ти думаєш, чи буде Гаврилюкам вигідно, якщо село густиме про їх дочку? Втекла від вінчаного чоловіка, кому буде тепер треба?!»

      «Спочатку поживемо у жінчиних батьків, а далі щось буду думати», – виправдовувався Ілько.

      «Ну, якщо вже виходить так, що ти оженився, то зробимо тобі весілля ми! – пообіцяв дядько. – Від нас багато не убуде, але хоч по-людськи почнеш життя. Як батькові не стане стидно, то нехай прийде хоч посидіти, а ні, то й я благословлю. Але думаю, що Ксень отямиться: де ж це видано, щоб отак було! Як уже не є…»

      «Дякую вам, дядьку Степане!» – аж трусився твій Ілько з радості.

      «Колись віддячиш. Поки що підемо з Густею та й будемо ще говорити з твоїми батьками, може, ще Ксень передумає? А ні, то так воно й буде!» – вирішив дядько.

      Пам’ятаєш, як не прийшов Ілько, а прибіг від дядька до тебе, Міловице, радісно? Думав, певно, що як відгуляєте ви своє весілля, то вже й зовсім все буде у вас, як у людей.

      Упоравшись увечері з хазяйством, надів дядько Степан празникову одіж, а його жінка пов’язалася квітчастою хусткою, та й вирушили берегом до Ксеня просити за СКАЧАТЬ