Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

Чтение книги онлайн.

      Dammi anсor,

      Contemplar il tuo viso, —

      жалісно благали струни.

      знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.

      Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.

      – Чого ти ниєш, моє серце? – лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. – Скажи, чого? – привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. – Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.

      А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:

      «В мене є врода, в мене є чесність, в мене є розум, а мені ще ніхто досі не казав отакої мови! – роздумував Андрій скрипцюючи. – Через що се?..»

      – як стій звернув Андрій на «Вальпургієву ніч», далі взяв заграв Фаустову вакханалію, далі «Сіцільяну» з «Cavalleria Rusticana». Очі йому запалали, ніздрі пороздималися, виски застукотіли. Лице його конвульсивно кривилося та шарпалося в усі боки, але він того не завважав. І спина декілька разів конвульсивно здригнулася, мов з ектричного протоку, але він нічого того не помічав. Він жадібно впивався музикою так, як п’яниця алкоголем, як курець тютюном, а про все опрочеє на світі позабував геть зовсім. Нарешті очі Андрієві широко порозкривалися, зінки поробилися великі й чорні, як терен. З нервового напруження по тілі перебігла цинічна спазма.

      – Це вже щось сексуальне! – сказав собі він, далі засміявся й несподівано вдарив по струнах якусь банальну польку… Ті звуки повіяли чимсь кафешантанним, повіяли продажним коханням.

      – Що за бридота! – сказав собі він, заналізувавши враження, сплюнув і поклав скрипицю на стіл. До того ж він і пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальці хустка просякла й геть зчервоніла.

      Під таку хвилину мати розчинила двері.

      – А ну-ну грай, грай далі! – похвально сказала вона, просуваючи тільки голову. – То все грав якусь нікчемницю, а оце втнув такого гарного!

      Наче відро холодної води висипали хлопцеві на голову.

      – Ат! – сказав він з досадою та й зараз сховав скрипку до скрині, а сам уклався на ліжкові. Мати пішла.

      «В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, – подумав собі Андрій і саркастично додав: – Я – продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siècle[7], я неврастенік, а вона – вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала… дарма що в неї епілепсія».

      По СКАЧАТЬ