І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не міг утримати в ослаблих руках таку важку для нього ікону.

      Хутір Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Світличну, губився серед широких степів Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями – зеленим, шелестким живоплотом.

      Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси – все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця – лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.

      Гаман той, великий, із потемнілої телячої шкіри, придбав іще дід: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботареві:

      – Зший мені, чоловіче, тільки добрячий. А я вже за ціною не постою.

      Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками – ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.

      Дід покрутив, покрутив його в руках, кілька разів підкинув на широкій, як грабарка, долоні, немов пробуючи, скільки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстрові:

      – Не підходить.

      – Як не підходить! – аж схопився із стільця вражений майстер. – Що ви таке кажете: не підходить! Та сам губернатор не відмовився б від такого гаманця!

      Але дід стояв на своєму: не підходить – і квит!

      – Ти мені, чоловіче, поший такий, щоб я захотів – усе своє добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай їх пани носять, панам легко живеться, а мені подай такий, щоб було що в руки взяти.

      – Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, – піддався, нарешті, чоботар. – Не хочете цього, то я вже вам інший пошию…

      І він таки пошив. Дістав міцнющої шкіри, з якої можна було б викроїти на пару добрих чобіт, замовив дві сталеві дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кігтем-защіпкою посередині, і наступного ранку зустрів діда, ховаючи в бороду лукаву посмішку:

      – О! Уже я вам постарався! Сюди не тільки своє – і чуже можете пхати!

      Дід аж крекнув, побачивши новий гаманище. Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.

      – То яка буде твоя ціна?

      Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскріб себе під бородою:

      – Та-а… якщо вам правду казати, то з іншого я і більше узяв би… Ви ж подивіться, скільки пішло на нього шкіри!.. Ви знаєте, яке то було теля, що з нього здерли ту шкіру?.. Воно так мекало, що СКАЧАТЬ