І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ важко повернув голову на прим’ятій подушці, вичікувально подивився на Таню.

      Він її найдужче любив поміж інших дітей. Була найбільш схожою на нього. Мала його очі, його ніжний тонкий ніс, його обриси вуст. Так же сміялася і легко піддавалася мріям. Він пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – ті ж загострені риси обличчя, ті ж скорботні тіні на запалих щоках, – і думав, що як іноді важко, коли діти не розуміють батьків.

      – Іди сюди, – прошепотів він, не спускаючи з дочки почорнілих за час хвороби очей. Якимось чужим, моторошним вогнем горіли вони, немов хтось безжалісно спалював там рештки життя, і Таня, наблизившись, схилила голову, щоб не дивитися в них. – Отак, – промовив він задоволено, бо йому хотілося, щоб саме це зробила дочка: притулилася обличчям до його наболілих грудей. Поклав висохлу руку на худеньку потилицю, де кучерявилося м’якеньке волоссячко, пестливо ворушив пальцями, обпікаючи шкіру – Отак, – повторив він, дивлячись на покірно схилену голову, на всю зломлену постать дочки.

      Поступившись перед татовою волею, Таня не могла, однак, не зустрітись востаннє з Олегом, хоч розум і підказував їй, що краще було б цього не робити. Бо не була до кінця щира у своєму намірові скоритися татові. Плекала надію, що ось побачиться з Олегом і він усе вирішить. Як він це зробить, вона не знала, але на те ж він і Олег, щоб знайти порятунок.

      Усе частіше спадало на думку, що він просто візьме її за руку і скаже, суворо та владно: «Не пущу!» І вона вже нікуди не піде. Плакатиме, докорятиме, і це буде щиро, бо їй же так жалко тата, але не менш щирим буде бажання скоритися Олегові, піти за ним на край світу, якщо він покличе.

      Він зустрів її холодно, відчужено. Ні для кого не було таємницею, що попівська дочка кохається з сином лікаря, як не могло бути втаємниченим і оце лиховісне сватання. Тим більше що Віталій заздалегідь подбав про спокій зовиці: написав Олегові, що вона вже засватана, і просив його більше не приходити – не шукати зустрічі з Танею.

      Тож він набрав якомога гордовитішого виду, звів брови в холодний шнурочок, стулив губи, щоб ображений трепет не видав його з головою, зустрів її наперед заготовленою фразою:

      – Що вам іще треба від мене?

      Таня, що, побачивши його ще здалеку, не витримала – побігла, враз зупинилася, наче наткнулась на холодну стіну. А він, дивлячись кудись поверх її голови напружено застиглими очима, видушив на трепетні вуста саркастичну бліденьку посмішку:

      – Вітаю вас із законним шлюбом.

      Різко повернувся – пішов.

      А Таня стояла й дивилася йому вслід. Коли б вона була досвідченіша, то зрозуміла б, що й жорстокі фрази оті, й перебільшена холодність, і оця втеча його – все це несправжнє, що досить їй наздогнати його, торкнутися його плеча, заглянути йому в очі, як з нього відразу ж осиплеться ота показна гордість і перед нею стане знайомий, ласкавий, уважний, закоханий в неї Олег.

      Усе це зробила б Таня, якби була трохи досвідченішою. СКАЧАТЬ