І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ байраці, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вінок собі квіти, рада, що тато лежить у холодочку.

      «Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе її дятел каяття, дзьобає прямісінько в серце. І Таня навіть не пробує захиститися від нього.

      А тут іще дівер. Ходить за Танею шовковою тінню, намагається заглянути в розгублені очі зовиці.

      – Нащо ви сказали про це татусеві? – прямо запитує Таня, й дитяча образа тремтить на її вустах.

      Дівер не спішить відповісти. Він м’який та обачливий, розум світиться в його чорних сумовитих очах, лагідним співчуттям віє від видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дівер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли він стоїть навпроти зовиці.

      – Яка ви ще дитина, Таню, – врешті каже він, і чи то докір, чи то співчуття лунає в його тихім голосі.

      – Навіщо ви мене сватаєте за нього? – вперто допитується Таня. – Я не люблю його, чуєте!

      – А що таке, Таню, любов? – м’яко питає дівер і торкається Таниного плеча довгими пальцями. – Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пізнали всі її гіркі й солодкі плоди. І забули, мабуть, що нам заповідав наш Господь Бог…

      – Що заповідав?..

      – Справжня любов може бути тільки до Бога, – терпляче нагадує дівер. – Відречися і від батька, й від матері, зречися мужа, братів і сестер своїх, якщо вони стануть на дорозі цієї святої любові, і йди в обійми до Бога. Неси йому душу свою, своє серце, свої надії й молитви. Бо там, – Віталій звів догори очі, шукаючи, мабуть, неба, – лише там є справжня любов, очищена від гріховних помислів, земної скверни.

      Таня не вперше чує ці слова. Повторяли їх і тато, і Віталій, і священник з єпархіального училища. Таня тоді сприймала їх як таке, що само собою розумілося.

      Тепер же оці слова діють на неї по-іншому. Чомусь уявляє Бога ревнивим сухим дідом, який вимагає, щоб любили тільки його і більше нікого. Вона щосили стуляє повіки, трясе головою, щоб відігнати цей гріховний образ, навіяний, безперечно, нечистим, але ніщо не допомагає: старий Бог дивиться прямо на Таню повними жовтої підозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тільки мене… Тільки мене…»

      А дівер далі вмовляє зовицю. Ласкавий оксамитовий голос м’якенькою стрічкою обвиває Танин мозок, заколисує, огортає обезволюючим дурманом:

      – Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?

      – Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дівера, боїться його гіпнотизуючого погляду.

      – І не зможете його полюбити?

      – Не зможу!.. Ніколи!..

      – Дитино, дитино, що ви на цьому розумієтесь! А хіба не страшніше погубити свою душу, віддавшись безбожникові?.. Хіба не страшніше стати причиною прискорення татової смерті, весь вік катуватись усвідомленням того, що тато зійшов у могилу, проклинаючи вас?..

      З Таниних заплющених очей СКАЧАТЬ