Заплакана Європа. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зав’язуючи легковажні бантики.

      – Подивіться, яке тіло, – без жодного еротичного натяку мовив спеціаліст із абортів.

      – Гарне! Чудове! – погоджувалася медсестра, вводячи у вену наркоз.

      – Ти, напевно, спортсменка? – питала інша, одночасно віддаючи команду: «Рахуй»!

      – Так, – відповідала Люся й підкорювалася наказу. – Один, два… – голос тремтів.

      На цифрі десять він став більш упевненим, страх куди й подівся, на «п’ятнадцять» – слова почали розтягуватися та вислизати з-під Людиного керування. І вже на «дев’ятнадцять» Жужа перестала будь-що усвідомлювати. Не пам’ятає, що було з нею у цьому світі, та добре закарбувалося у хворобливій пам’яті те, що бачила в потойбіччі кетаміново-наркозних видінь…

      … Упала-потрапила до глибокого темно-зеленого колодязя, куди повільно й дзвінко скрапувала вода. Кра-а-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п, к-р-а-п!

      Моторошно… Страшно… Гидко…

      Людочка вперше відчула, що таке страх, як він смердить, як липне холодною вологою, як піднімає сторч волосся на потилиці. Він непрохано з’явився й заволодів усім тілом дівчини. Хтось невідомий, прозоро-непомітний поза межами слизької прірви-мішка казав: «Га-ло-ти-ко-ме, не-рі-ви-зи-ло, га-га-га?!?!» Людочка вслухалася до ломоти в бровах, та не могла зрозуміти, про що йдеться, хоча напевно знала, що говорять про неї. Відчувала шкірою жах від усвідомлення неможливості повернутися назад, у той прекрасний світлий світ, до якого звикла. Їй доводилося використовувати всю свою енергію й фізичну силу, аби не впасти на самісіньке дно кам’яної вічно холодної прірви. Люся розчепірила ноги й руки, вкарбувалася нігтями в слизьку мохову оболонку колодязя, аби втриматися на тому місці, де вона перебувала зараз. Відчула, як повільно сповзає по сірому слизу дедалі нижче й нижче й не має ніякої сили скерувати в інший напрямок невідворотне… «Кра-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п. Ги-ду-ре-то-ве?!?!» – протяжно невідомою мовою манить колодязь. Люся пручається, але несвідомо втрачає рівновагу, зривається й летить донизу, туди, звідки, як вона знає точно, немає вороття. «Я вмираю! Я вмир-а-а-а-а-ю… Я вмираю?»

      Дівчина чує свої крики – стогін пораненого звіра, тоді об неї вдаряється сильний біль, спочатку в голову, тоді відлунюється внизу колодязя, потім перекидається їй до живота. Нарешті, жінка усвідомлює, що це її стогін і її біль, і її «Гидуре-то-ве».

      – З поверненням на орбіту! – чує десь над собою людську спотворену мову.

      – Я вмерла? – вкотре повторює Жужа і не впізнає власного голосу.

      – Усе добре! Ти жива… – Не видно, хто говорить. Люся намагається підвестися, її спиняє ота, з нездоровим рум’янцем.

      – Треба полежати. Розігналася! Полежи! Тоді підемо.

      – Куди? – Жужа не може віднайти притаманного їй тембру.

      – До палати. Куди ж іще? – просто відказує санітарка.

      – Навіщо мене запхали до криниці? – питає Люся.

      Жінка у високій білій шапочці сміється. Люся чує поряд із собою СКАЧАТЬ