Земля (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що се могло таке бути, що я бачила? Що се могло таке бути? І ніби знаю, що воно було, а прецінь не знаю!

      – Не згадуй! – обізвався він щиро. – Нехай воно від нас щезає!

      – Нехай щезає! – повторила поважно, а по хвилі додала: – Зі всього я лиш припізнилася! Пані наказувала не бавитися допізна, а я якраз забавилася[80]! Ходім швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрібувати!

      І прискорили мовчки кроки. Ішли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя її неначе шепотом відзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь діткнулися або й відпирали її зі стежки руками. По недовгім часі спинилися недалеко білої хати Докії, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв він її.

      – Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! – просив ніжно. – Далі не піду з тобою, бо люди будуть видіти! Не треба тепер!

      – Не треба, не треба! – відповіла живо, обнімаючи його тісно за шию.

      – Бог вилить! – закинув півголосом і поцілував чисті її уста.

      – Лиш Бог один видить! – відповіла з цілої душі, відтак розсталися.

      Вона пішла, а він остався ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою дорогою, а відтак як минула білу хату Докії, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерічка, так ішла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.

      Він чув себе вповні щасливим. Вона його любила й хотіла на нього ждати і… буде його жінкою.

      Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями…

      IV

      Того самого дня, зранку, спостерегла Марійка, що в неї знов пропала одна велика курка, і завела голосний лемент.

      – Треба спитати Саву! – обізвався Івоніка, що сидів недалеко хати, клепав косу і на всякі нарікання й допити своєї жінки не мав досі жодної відповіді. – Він же ґаздує тепер коло курей! Оноді чув я, як казав, що половик[81] ухопив одну!

      Вона розсміялася, викрививши уста.

      – Прокляті половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тоді, як вони сплять!..

      Старий підняв голову і глянув на жінку. Щось більше важного прокинулося в тоні голосу, чим у словах, коли спитав:

      – Що кажеш, Маріє?

      – Кажу, що є й такі половики, що пхаються аж у курник і забирають дріб. А як не будете вважати, то повиносять вам і інші речі!

      – Маріє! Уважай, що говориш, та й май на увазі, аби ніхто не чув того, що ти говориш! – сказав, остерігаючи. – Люди завидують нам і так усього, а як довідаються, що наш син злодій, будуть із того ще раді. СКАЧАТЬ