Земля (збірник). Ольга Кобилянська
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Земля (збірник) - Ольга Кобилянська страница 27

Название: Земля (збірник)

Автор: Ольга Кобилянська

Издательство:

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-966-03-3566-0

isbn:

СКАЧАТЬ йти, а хоч би й пішла, то що вона їй скаже?.. Вона ж була бідна наймичка, а він син багатих родичів.

      Стала така поважна й похмура, що її окружения се майже спостерегло. Вона сама не запримітила сього.

      А її мати та брат усе грозили їй від часу до часу, що видадуть її замуж за горбатого сусіда. У нього була й хата, і поле, і худоба… і він був, як говорили, добрий чоловік…

      Незамітно уклалася лінія болю коло її молодих невинних уст…

* * *

      Було се одного вечора в липні.

      Анна ходила до жінки старого Онуфрія по гриби й саме вертала домів. Їх хатина стояла під панським ліском, і вузька стежечка вела від неї через поля попри бурдей Івоніки, аж до сільської дороги. Було пізно. Чудовий, ясний, тихий вечір. Небо із незвичайно випуклою глибиною було засіяне зорями, а між ними місяць жаристий і свідомий побіди. Далечина була лагідна й виразиста, а над полями, на які спала рясно роса, здавалося, розпростерта срібна сітка.

      Нива з гречкою простягалася ніжним біливом коло високого й буйного жита, а там далі краплі роси блистіли, мов осталі, на житі і пшениці зачіплені сльози проти місячного світла. Десь-не-десь знімалася з мокріших місць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки перекликувалися численно й оживляли широко і далеко далечінь. Крім того – жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокій ночі, що наближалася повільним кроком і гіпнотизувала все магічним місячним світлом.

      Анна йшла спішно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скісно між гордим житом. Жито сягало їй майже по груди й було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збіжжя Івоніки, через яке йшла стежкою і яке від часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе.

      Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрія, чула різні новини. Він оповідав, що до нього заходив оноді Івоніка, хотів від нього купити один штубей[76], але Онуфрій не продав; він не продає, як казав, нікому своїх бджіл, бо свої бджоли має він лиш для себе; йому оповідав Івоніка, що у нього всі такі згризені, що Михайло вже в жовтні забирається і що він, Михайло, дуже зажурений.

      Неустанно шукає собі роботи. Ба сеє візьме в руки, ба теє. Ба йде в поле, ба вештається коло товарини, коло бджіл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завірюха і сніги не звалили взимі до землі, то знов покопує шанці по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмірно водою, то знов бере сокиру в руки… Все хоче лишити татові в порядку, як піде, бо… може, ніколи не поверне! А Марія плаче, що далі буде треба керницю для її сліз копати… Але вони всі дурні, – сказав до неї опісля Онуфрій. – Він був в Італії, у Відні й вернув зате з гонорами додому. Але всі люди в оцім селі – останні дурні, – се сказав він Івоніці на всі його жалі.

      Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець піде. В її поважній душі зарився вже здавна біль розлуки і зростав чимраз більше. Вона вже здавна знала, що він мусив іти; знала се СКАЧАТЬ



<p>76</p>

Штубей – вулик.