Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!

      Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!

      За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої.

      Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива…

      …Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність…

      А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли:

      – …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині…

      – Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!..

      Фізіологія жіночої депресії

      …Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати:

      – Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка.

      Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі СКАЧАТЬ