Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у себе в кабінеті, хоч ніяк не могла зосередитися, бо перед очима повсякчас стояла вона. Я уявляла собі її гнучке, слизьке тіло, яке звивалося на моїй канапі у пошуках зручної пози, нарешті її знайшовши, скручувалось конусовидо у кілька кілець і затихало у ситому паразитичному блаженстві.

      «Треба змінити помешкання, – думала я з жахом, – ні, треба поміняти місто». Але це не вихід, вона знайде мене скрізь. Я не можу її вигнати – вона просочуватиметься крізь стіни, крізь найменші отвори, крізь каналізацію, вона чвиркатиме отрутою, бавлячись смертоносним своїм язичком, вона вип’є з мене останню краплю крові. Я не можу писати, я не можу їсти, я не можу дихати, бо я весь час думаю про неї. Той сон малої семирічної дівчинки переріс у дійсність і виявився ще страшнішим, бо там я хоч знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час.

      – Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці.

      – От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок.

      Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали.

      Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю.

      Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи.

      …Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те…

      – А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, СКАЧАТЬ