Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кінці міста!!! От і пожалкуєте, що в халепу втрапили… Пальне сьогодні на вагу золота!!! Я потихеньку б сама дочалапала… Чи то пак доковзала…

      …Він якось дивно придивлявся до мене, що ставало аж трохи ніяково, а я тим часом, від втоми примруживши очі, насолоджувалась несподіваним комфортом… Отак би й не виходила звідси нікуди, а кружляла до ранку містом, солодко дрімаючи… Водій сполохав дрімоту – йому хотілося спілкування…

      – Де це ви так засиділись допізна, що останній автобус проґавили? Небезпечно в ожеледицю через усеньке місто пішки… Відчайдушна ви людина…

      Остаточно прокинувшись, я нарешті його роздивилася… Приємний чолов’яга… Приблизно мого віку, охайний, як і його авто. Дрібка дочасної сивини на скроні облагороджує профіль, зосереджений погляд на дорогу не заважає бути ввічливим і уважним…

      – Я ввімкну обігрівач на ноги… Змерзли ж мабуть… Я сам його змайстрував, реконструювавши радіатор… Нічим не гірше, аніж у «мерседесі»…

      – Дякую, та я ще й змерзнути як слід не встигла… Щойно з роботи вийшла… У класах тепленько, цього року старі вікна замінили вакуумними, морозостійкими… Але все одно дякую…

      – То ви – учителька?!! От так-так! То ж на мені подвійна місія – врятувати вас від небезпеки і тим самим вберегти для підростаючого покоління!!! А чому ж так допізна, ви так і не відповіли… Чи система шкільної освіти ввела у навчальний процес третю зміну?..

      – Та ні, – мимоволі розсміялася. – То я сама, за власним бажанням, ввела собі у звичку третю зміну… Знаєте, коли людині немає куди поспішати, вона ладна відсиджувати зміни нон-стоп, лишень би не усвідомити по-справжньому, що їй нікуди квапитись…

      – Так і нікуди… Дома ж, мабуть, чоловік нервує… Міг би, до речі, зустріти вас у таку негоду… Втім, це не моя справа…

      …Чому його голос видається мені напрочуд знайомим? Не в змозі спекатися цієї думки, уважно придивлялася до водія і вкотре переконувалась, що бачу його вперше… Та ні, мариться… Надто він підкуповує доброзичливістю, приручаючи тим самим мене, наче бездомне цуценя…

      – Чоловік?.. Та ні… Вже рік, як чоловік мене не чекає, – притуливши голову до затертого, але чистенького підголівника, я спостерігала, як повз автівку пропливають старі студентські гуртожитки, міська лікарня, де обабіч воріт не вимикаючи фари, гуркотіло ще кілька таксомоторів – й справді, травмопункт мав сьогодні клопоту з такими, як я, відчайдухами, що полюбляють прогулятися в ожеледицю… Чоловік… Коли ж це я востаннє його бачила?.. І взагалі… Коли востаннє мене торкалася чоловіча рука?.. Важко й пригадати… Єдине, що цупко в’їлося у пам’ять, – це перекошене злістю мамине обличчя, коли, замкнувшись зі мною у лазничці, всоте вичитувала, мов неуспішній школярці те, що лунало щодня вже за кілька днів, як ми з чоловіком вийшли з РАГСу: «…Ну хто таке, скажи мені, бачив?!! От вже комусь як повезе, то повезе!!! Розумна жінка з інженером ніколи в житті не одружиться!!! В наш час, коли навколо самі бізнесмени, люди СКАЧАТЬ