Вир. Григорій Тютюнник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лекцію? – сухо й неприязно запитав Оксен.

      – Моє прізвище Дорош, – ввічливо відрекомендувався незнайомець і подав з довгого рукава шинелі свою малесеньку білу, майже жіночу ручку. Він подав її швидко, зробив легесенький потиск і зараз же відірвав назад та сховав у хоботок рукава, ніби боячись, щоб її не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.

      – Очевидно, – слабо усміхнувся Дорош, – я буду у вас читати і лекції, але приїхав я сюди як секретар майбутньої партгрупи.

      Він скинув окуляри, став протирати рукавом шинелі. І дивно – разом з окулярами зникла з обличчя суворість, і воно зробилося якимось задушевнішим, м’якшим, навіть приємним, в ньому проступало навіть щось дитяче. Особливо помітнішою, яскравішою стала його усмішка. Потім він знову начепив окуляри, підсунув їх характерним рухом – рогачиком із вказівного і середнього пальців – і, переконавшись, що вони сидять міцно, знизу вгору рвучко кинув головою.

      – Бачите, мене демобілізували, вірніше, списали в запас і от прислали… працювати в артіль.

      – Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артілі…

      Оксен потис плечима і непомітно для Дороша глянув на його малесенькі білі ручки. «Такими руками тільки на картах ворожить», – подумав він і опустив очі.

      – Я трохи знаю агрономію і тваринництво. До армії я вчився в сільськогосподарському інституті.

      – Що ж. Це добре, – сказав Оксен, але Дорош уже зрозумів, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову підсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усміхнувся, і шкіра ледь-ледь зарожевіла на вилицях.

      «Зажене мене в гроб такий секретар, – мовчки журився Оксен, постукуючи чобітьми під столом. – Як же я його у степ виведу? Та його ж вітром занесе аж у Сумську область. Одні ж кості, шкірою обшиті. Мощі з Києво-Печерської лаври. Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму. У мене не патронат і не курорт для охлялих».

      Надворі, при денному світлі, постать Дороша зробила на Оксена ще гірше враження: шинеля теліпалася на ньому, як на кілку, кашкет весь час налізав на вуха, що аж світилися на сонці.

      «Ну й прислали робітничка… На тім світі і то, мабуть, вигулюються кращі».

      Оксен сердито брьохався через калюжі. Дорош же йшов, підібравши по-жіночому шинелю, обережно ставив маленькі хромові чобітки, де сухіше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав він дрібненько, швидко і легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами він зупинявся, і очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу, свіжу, новонароджену ніжну зелень дерев і то засвічувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, і тоді він дихав якось переривчасто, з натугою, і лице його відсвічувало незбавну радість людини, що повертається до життя.

      – Селом запахло, – опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.

      – Давно з армії? – запитав Оксен, розстібаючи СКАЧАТЬ